Русская литература: Русская литература Краткий пересказ Школьные сочинения 
Література: Українська класика Стислі перекази української літератури Шкільні твори 



translit кириллица
Тексты: показывать полностью разбивать на страницы по 5 тыс. знаков

Марія (скорочено) (Самчук Улас)


1 2 3 4 5 следующая > конец >>

УЛАС САМЧУК
(1905— 1987)

МАРІЯ
    
     Книга про народження Марії
    
     Дні цієї Книги — блискавичні за швидкістю, святкові за настроєм, незважаючи ні на що. Марія народилася у сім'ї у звичайних людей: мати — селянка, батько працював у каменоломнях.
     «Батька кликала татом, матір — мамою. Любила це робити безупинно». Може, передчувала, як недовго доведеться їй тішитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі після того. Дівчинці було лише шість років. Вночі, залишившись із сусідкою Катериною, вона плакала й кликала маму. Так почалося її сирітство. Жила спочатку у тітки Катерини. «Забрала і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п'ятеро крикливих ротів». І про Марію стали забувати у чужій хаті. «Чорні м'якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи». Та й їсти недуже було що: їла сухий хліб, недоспілі овочі та бараболю, призначену для курей та веприка. Через рік вже пасла гуси, щоб не їсти дарма чужий хліб. Та Марія не сумує. Саме життя навчає дівчину боротися з неприємностями та діставати щоденний хліб свій, а інакше і бути не може. Тільки іноді, коли діти часом ображали її, а вона не могла сказати, як інші: «Як скажу мамі — побачиш!» — дівчинка плакала. Та в Марії вже така вдача — ніколи не сумує довго. А голосок мала дзвінкий, сильний.
     Вже у дев'ять років Марія пішла у найми до Мартина Заруби. Тут її прийняли як свою: «Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлю-вали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки». Так у щоденному клопоті, у праці і зросла. «На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії». Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно. Поводилася як годиться кожній порядній дівчині: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви.
     «Та що Марії праця? Жне, в'яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнезні, оті бездонні... Гляне — опалить... А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Картина — невгамовна, співоча картина». Про дні голоду забуто. Здавалося, попереду тільки щастя. На неї вже задивляються хлопці, а найбільше — Гнат Кухарчук. Він невеличкий на зріст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч і хлопець вправний, працьовитий. Вона не помічає його. Навколо таке живе, таке цікаве і різнобарвне життя. Інколи Марія плаче. «Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору».
     Час іде. «Дні, дні, дні... Марія йде, співає, працює, спить». В один з таких днів побачила вона Корнія і покохала. На увесь вік запам'ятала вона свій перший поцілунок біля колодязя, з якого брала воду. Тут, серед хутірських садків, освідчився їй Корній у коханні. Але до щастя було далеко. Корнія забирають у рекрути на сім років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Вимір часу, як завжди: «Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капустини». А від Корнія нема ані звістки, ані листа. Часто плаче Марія та все виглядає. Повірити не може, що забув.
     Зате Гнат Кухарчук не обминає її своєю увагою. Чекає на неї коло церкви, пригощає цукерками. Одного разу купив коралі, потім шовкову хустку... Марія спочатку ніяковіє, тікає від нього й не хоче брати подарунків, але Гнат все—таки доганяє і віддає їй усе, що приготував. Він кохає її. Безнадійно і палко. По селі чутки про них пішли. Одарка, дружина Гнатового брата, вже й вичитує парубкові, що, мовляв, Марія — не пара йому, бо сирота. А Марія й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серці yge ще Корній, хоч від того й досі нема звістки. Марії хотілося діставати цукерки і подарунки, але не від Гната. Та Корній мовчав десь далеко, а Марія поступово звикла до Гната. І одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марія на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку.
     «А Марія все—таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш удалеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці — і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і вийшла з Гнатом моторить».
     Коли Гнату і Марії проспівали весільних пісень, то прийшли «буденні дні». Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин за Марією. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим.
Стр. 1

1 2 3 4 5 следующая > конец >>



Вверх